У межиріччі Десни і Дніпра розташувався Славутич. За 200 кілометрів північніше Києва, майже на кордоні з білоруссю.  Географічно – Чернігівщина, адміністративно – Київщина. 14 кварталів: Бакинський, Бєлгородський, Вільнюський, Добринінський, Єреванський, Київський, Невський, Московський, Ризький, Талліннський, Тбіліський, Чернігівський, Печерський, Сіверянський стали рідними домівками для 25 тисяч славутичан.

​Рішення про спорудження Славутича, як нового міста для постійного проживання працівників Чорнобильської АЕС та членів їх сімей після аварії на ЧАЕС, було прийнято 2 жовтня 1986 року директивними органами колишнього Союзу. У вересні-листопаді того ж року здійснено проєктування, а в грудні розпочато будівництво міста силами восьми колишніх радянських республік: України, Азербайджану, Вірменії, Грузії, Естонії, Латвії, Литви, росії.

Указом Президії Верховної Ради Української РСР 19 лютого 1987 року місту, що будується в Чернігівській області для постійного проживання працівників Чорнобильської атомної електростанції присвоєно найменування Славутич. 2 липня 1987 року рішенням першої сесії двадцятого скликання Славутицької міської ради створені перші відділи виконавчого комітету. Місто будувалося ударними темпами. Вже 26 березня 1988 року видано перший ордер на заселення квартир.

Передбачалося дві черги будівництва міста: для проживання в ньому 22,8 тис. жителів та подальший розвиток міста до 30 тис. жителів. При спорудженні міста використовували, на той час, найбільш досконалі проєкти житлових і громадських споруд республік, що придало забудові кожного містобудівельного комплексу (кварталу) національного колориту. Будували не просто місто, а місто-мрію, місто-зразок, місто майбутнього, повністю пристосоване до задоволення потреб його мешканців.

Територія забудови міста займає 7,5 квадратних кілометрів, з них 2,5 – селітебна зона, решта – функціональні зони. Архітектурно-композиційне вирішення Славутича передбачало: цілісні містобудівельні комплекси (квартали), що включають об'єкти соцкультпобуту, інженерну інфраструктуру, зовнішній благоустрій; максимальне збереження існуючих лісонасаджень, подальше озеленення міста, благоустрій прилеглої зеленої зони; розділення пішохідного і автомобільного руху на основі домінування руху пішоходів і виділення пішохідних зон; створення розвинутої мережі для велосипедного руху, локалізація автомобільного руху по периметру житлових масивів, розміщення місця зберігання транспортних засобів на периферії селітебної зони міста. Дотримання цих принципів дало можливість створити компактне, орієнтоване на стабільне функціонування місто з режимом підвищеного комфорту.

Однак не всі плани вдалося реалізувати. Розвал Союзу залишив молоду державу віч-на-віч з її проблемами, а збудоване зусиллями усіх республік багатонаціональне місто перед перспективою суцільного безробіття і економічного занепаду після закриття Чорнобильської атомної електростанції.

Однак цього не сталося. Ще на початку 90-х років  міська влада розпочала займатися питанням розвитку Славутича і проблемою диверсифікації економіки міста. Починаючи з 1988 року, до вирішення питань життєдіяльності Славутича залучалась громадська думка жителів міста, наукові установи. Створювалась модель місцевої демократії. 3 червня 1999 року Верховною Радою України прийнято Закон «Про спеціальну економічну зону «Славутич», в результаті, отримавши преференції, запрацювали нові підприємства Славутича. У 2001 році розроблено Стратегічний план розвитку міста до 2020 року.

З 2009 року, доєднавшись до Угоди мерів «За сталий енергетичний розвиток на місцевому рівні», одним із пріоритетних напрямків розвитку стає енергоефективність. Щорічно, починаючи з 2016 року, до Дня пам’яті Чорнобильської трагедії, проводиться Міжнародна конференція «Проблеми зняття з експлуатації об’єктів ядерної енергетики та відновлення навколишнього середовища» INUDECO. Запрацювала програма «Громадський бюджет участі».

У 2018 році у Славутичі створено перший в Україні енергокооператив «Сонячне місто». У 2020 році – Туристично-інформаційний центр, основним напрямком діяльності якого став розвиток туризму, у тому числі і в зоні відчуження. У цьому ж році  Славутич долучається до ініціативи першої леді Олени Зеленської «Без бар’єрів», що спрямована на розбудову універсального, дружнього до маломобільних груп населення публічного простору. Славутич стає лабораторією з розробки та впровадження на практиці безбар’єрних архітектурних рішень, найуспішніші з яких поширюються на всю Україну. Відкривається перший в Україні муніципальний Бізнес-парк.

У конкурсі, що проводився Українським культурним фондом, Славутич отримує перемогу і стає першою малою культурною столицею України. А у конкурсі проєктів регіонального розвитку команда міста перемагає з проєктом «Славутич – міжрегіональна велорекреація для оздоровлення та відпочинку» і приступає до реалізації Стратегічного плану розвитку міста до 2025 року, яка базується на трьох головних цілях, що здатні запустити розвиток міста: конкурентоспроможність економіки міста; якість та комфорт життя містян; ефективність муніципалітету, залучення громади до здійснення місцевого самоврядування. Свідченням динамічного розвитку Славутича є зайняті перші місця у Всеукраїнському рейтингу інституційної спроможності і сталого енергетичного розвитку.

На жаль, плани розвитку міста призупинила війна, що розпочалася 24 лютого 2022 року. Славутич пережив складний час: витримав вороже оточення, відключення електропостачання, окупацію рашистами, чотири хвилі гуманітарної допомоги. Проте, 26 березня, громада Славутича, під час багатотисячної акції «Славутич – це Україна» продемонструвала зразок мужності, героїзму і непокори загарбнику. Славутич ніколи не зупиниться на шляху свого розвитку.